Скарби безсмертного Кобзаря

Минає 200 років, як в с. Моринці народився той, хто “для свого народу зробив більше ніж жоден прибагатий пан. В його спадку, — писав Богдан Ленський, — скарби невичерпної краси чуття, любові і віри в майбутнє, скарби, котрими будуть збагачуватись наші діти і внуки.
Пам’ятна дата спокутує вкотре спинитися перед величчю генія, вчитатися, вдуматися, вслухатися в його безсмертного “Кобзаря”. Шевченко утверждав Україну своєю творчістю, усім своїм життям.
Перше видання “Кобзаря” вийшло в світ майже в день других роковин викупу Тараса з кріпацтва. Це була чи не найсвітліша, найрадісніша доба в житті поета. Йому було 26 років. І з цієї невеликої книжечки (він умістив вісім поетичних творів) почалося Тарасове сходження до вершин Пернасу.
Слідом за “Кобзарем” з-під пера поета вийшла поема “Гайдамаки” – масштабний образ подій 1768 року.
У 1843 р. Шевченко відвідав Україну, якої не бачив майже 15 років. Їхав він вільним, у ореолі слави. Побачене дуже вразило. Пізніше він скаже: “Скрізь був я і скрізь плакав”. Побачене вилилося в вірш “Чого мені тяжко, чого мені нудно”.

Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?

Ось який душевний стан був у Шевченка по поверненню з рідних країв. Місце молодечого романтизму, мрійливості зайняла невблаганно дійсність. Тепер він створював не просто ліричні твори, це були плачі, голосіння, яких не чула Україна 300 років з часу “Треносу” Мелетія Смотрицького.

… Заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В коморі, в болоті серце прогноїла
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.

Під впливом поїздки народилась геніальна поема “Сон”. Ніколи досі українська поезія не спромоглася на таке відважне сильне слово, сповнене туги, болю, гіркої сатири, спрямованої проти гніту й безправності.
22 березня 1845 р. Шевченко закінчив Академію мистецтв і знову вирушив у рідний край. Цей рік став найпліднішим і найвартійснішим у житті поета. У цей час він пише твори, у яких смуток і гнів сягнули найвищої міри: “Єретик”, “Невільник”, “Наймичка”, “Суботів”, “Кавказ”, “Минають дні”, “І мертвим, і живим…”.
Маючи 31 рік од роду, Тарас Григорович виснажений хворобою, відчув у собі право і обов’язок, звернутись до народу України зі славетним “Заповітом”. А попереду ще більше десятка років заслань, поневірянь. В такі важкі часи були написані дорогоцінні перлини: “Садок вишневий…”, “Не кидай матері”, “Мені однаково…”, “Ой одна я, одна”, “Мені тринадцятий минало”, “Думи мої, думи мої, ви мої єдині” і багато інших. В останній петербурзькій, найкоротший період життя з-під його пера виходять сильні, перейняті духом могутнього протесту “Подражаніє Ієзекіїлю”, “Молитва”, поема “Марія”, ліричних поезій. Але вже підкралась тяжка хвороба. Знесилений організм поета не мав сил її подужати. Шевченко не дожив кілька днів до спасування кріпацтва, до тої “Волі”, якої чекав і за яку заплатив найкращим десятком літ свого життя. Звістка про смерть великого Кобзаря блискавкою розійшлася по всій Україні й скрізь була зустрінута як величезне нещастя, справжня національна катастрофа.
Кобзареве слово не зайліє з плином часу. Воно стало важливим складником духовного єства українців. Кожен народ має національні святині. Серед найдорожчого, що передається з покоління в покоління, є й Шевченків “Кобзар”, якому судилося довге життя. Його мудрий заповіт актуальний і нині:

Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

В читальному залі профспілкової бібліотеки до ювілею поета оформлена книжково-ілюстровану виставку “Шляхами великої долі”. На ній представлені твори Тараса Григоровича Шевченка. Серед них “Кобзар” надрукований в 1939 році до 125-річчя з дня народження. Багато книжок про Шевченка, а також книги з його живописом і графікою. Всі, хто любить Тарасове слово і хотів би більше дізнатися про велику гордість нашого народу, запрошуємо до бібліотеки.

О. Зарицка, завідуюча профспілковою
бібліотекою ПАТ “ДНІПРОАЗОТ”.