Про Схід та Захід, “Колю з Коломиї” та освіту майбутнього

Зірки на сцені ПК “Хімік”
3 квітня у Палаці культури “Хімік” пройшов яскравий концерт гумористичного шоу Сергія Притули “Вар`яти”. Відомий телеведучий, актор, активний волонтер, який з 2014 року, з самого початку АТО значні кошти перераховує на допомогу нашим військовим, Сергій Притула після концерту охоче зустрівся з нашими бійцями АТО та надав інтерв’ю газеті “Панорама “Азоту”.
– Під час останнього гастрольного туру ви вже об’їхали пів-України. Чи є різниця між глядацькими залами на Сході та Заході?
– Відверто кажучи, ніякої різниці ми не помічаємо. Збираємо по два концерти в один день у Чернівцях, в Дніпрі або на Коломиї. Все гаразд. І, зрозумійте, це відбувається по відношенню до шоу, яке є стовідсотково україномовним. Тобто, матеріал веземо той самий, програма, що їде на Ужгород, така ж як у Харкові. Єдине, що в деяких регіонах змінюємо, таке: на Західній Україні ми не кажемо “фата”, ми кажемо – “вельон”, навпаки ж, в Дніпрі, Харкові чи Запоріжжі ми не кажемо “вельон”, а кажемо “фата”. От і всі відмінності. Нещодавно відзначив: на концерти “Вар’яти-шоу” в діаспорі або на Донбасі глядачі, буває, приходять з українськими державними прапорами, – люди таким чином себе ідентифікують. Звичайно ж, людина, яка прийде до нас на концерт з державним прапором у Житомирі, буде виглядати дещо недолуго, а там — навпаки.
- Чи можете ви розказати про якийсь епізод, що найбільше вразив вас в АТО?
– Знаєте, за п’ять років набралось уже стільки всього, що я зараз боюся згадувати якийсь один конкретний епізод. Просто відзначаю, що маю велике щастя народитися в країні, де живуть дуже гідні люди. І дуже прикро, що знову, як це бувало і раніше, війна викошує найкращих. Навіть зараз, в останні дні, знову кілька хлопців загинули. І на фоні таких от речей читаєш статистику, що стосується відношення українців до російських мас-медіа, до гастролів українських артистів в РФ, до присутності російських фільмів у нас в прокаті і так далі. Виявляється, що близько 55% людей не бачать проблем у всьому цьому. Мені зрозуміло, чому це відбувається, багато хто з опитаних і сам працює в Росії. Це неправильно — жити на тлі подвійних стандартів, коли одні активісти нападають на інших, засуджують або вигороджують акторів за гастролі в Росії. Я кажу, тоді вже прийдеться мати справу ще з кількома мільйонами людей, які теж активно “гастролюють” у Росії, але не з мікрофоном в руках, а з кельмою чи лопатою: у Нижньовартівськ — на вахту, у Підмосков’я — нянькою… Читаєш ще, наприклад, скільки українців черпають інформацію з російських джерел, і теж дивуєшся. Тобто в АТО люди стоять стіною, захищаючи нас від російської агресії, а тут не переймаються цими проблемами. Виникає якийсь когнітивний дисонанс: ми захищаємо тих, які не хочуть, щоб їх захищали. А якщо хлопці відійдуть, нас всіх зметуть, не будуть перебирати. Від цього прикро робиться.
– Ви активно займаєтесь волонтерством. Можливо, якийсь вчинок волонтерів вас вразив найбільше. І загалом, які часи переживає волонтерство, спад чи зростання?
– Ми отримали у 2017 році чітку картину зменшення кількості запитів від військових про надання допомоги. Вже далеко не 2014-2015 роки, та навіть якщо порівняти з 2018 роком, – нам стало набагато легше працювати. Це не означає, що треба менше грошей збирати для наших хлопців — запити є, є куди витрачати і на що. Але зараз трішки змінився профіль витрат, ми маємо можливість вкладати кошти в нові розробки, тобто не в подолання наслідків, а, наприклад, у тренінгові проекти. Вже немає такого — одяг придбати чи харчування. Допомагаємо бійцям отримувати сучасні гвинтівки, набої, хлопці приїжджають на полігони, тренуються. Україна, як би там не було, змушена дотримуватись Мінських угод, навіть за необхідності іноді абсолютно бійці нічого не можуть вдіяти. Поїхав він, побачив ворожий танк чи гаубицю — і шо? Нічого не зробиш, за таку спробу знищити техніку наш конкретний офіцер вигребе по повній, а з того боку — хоч би що. Позаяк ми обмежені у можливостях, наші світлі голови придумають цікаві винаходи, як можна і без артилерії доправити ворогам якийсь неприємний подарунок. Так, щоб спалити к чорту матері танк. І цікаво долучатися, справді, до таких історій.
Не скажу, що стали менше давати волонтери. Я в цьому місяці аж сльозу пустив: як в старі добрі часи, треба було терміново зібрати для потреб АТО 30 тис. грн. , так за дві доби люди накидали понад 430 тис. Приємна хвиля пішла. За ці п’ять років стільки несподіваностей приємних було (від яких серце досі щемить), Старші жіночки у 2014 році приходили, коли я займався збором для АТО і сидів кожного тижня на Новому каналі з 12 до 18 години, – кожна друга плакала, приносила по пів-пенсії, дуже тяжко морально бути там за таких обставин. А потім підлітки прийдуть, кажуть — збирали на фотоапарат і віддають гроші для Воїнів Світла. Ідеш після цього в гримерку на каналі і ревеш.
Приїхали якось в Коломию, приходить хлопець і просто з сумки виймає 40 тис. доларів. Каже — на фонд “Поверніться живими”. І коли ми у соцмережах про цього Колю з Коломиї, який вирішив залишитися інкогніто: хто ти? – та просто Коля з Коломиї, – тисячі було відгуків. Думаю, цього Колі карма була підчищена дуже гарно. Колі бажали здоров’я і молилися за нього. От побільше б таких!
– Перейдемо до ваших телевізійних справ. Яким ви бачите розвиток українського гумору? “ Вар’яти” – можливо, найбільш близькі до суто-народного, сімейного гумору. Що відбувається зараз з гумором?
- Гумор, він такий, як і музика. Я колись працював на радіо, і нас вчив музичний редактор: немає поганої музики, є нецільова аудиторія. Теж саме відбувається і з гумором. Є Дизель-шоу, брати Шумахери, Квартал, Мамахохотала, Ліга сміху. От уже всі пальці закінчилися, а ми все рахуємо. Приємно спостерігати, як розвивається гумор в Україні, цей розвиток не зупиниться, бо ринок, насправді, дуже великий. Тобто поріг — великий, вистачає на всіх. Коли різні гумористичні шоу працюють на паралельних курсах, всі спокійно збирають по два концерти з аншлагом. Можливо, згодом, цей поріг буде ділитися тоншими шматками, на більш дрібні гумористичні проекти… Зараз практично у кожному місті є свої стенд апи: Камеді клуб, гумористичні батли, і це якраз той вид гумору, де немає цензури. Свого часу, коли Камеді клуб тільки-но з’явився, це теж був такий гумор. Для менеджерів середньої ланки з досить низькими запитами до моральної сторони гумору. У нас — сімейна аудиторія, приходять і пенсіонери, і студенти, і люди середнього віку. Ми залишаємося вірними ідеї своєї роботи за трьома принципами: стовідсотково україномовний матеріал, без матюків на сцені і без жартів нижче паску. Звичайно, ми не можемо обійтись без жартів на якусь еротичну тематику, присутнє й таке, але намагаємось щось замальовувати, щоби люди не почувалися незручно.
З гумором в Україні — все гаразд, інша справа, куди він буде рухатися, зважаючи на політичні перипетії.
– Про яке майбутнє ви мрієте для своєї малесенької доньки Соломії, що хотіли б побажати читачам “Панорами “Азоту”?
– Я мрію про життя моїх дітей в країні, де немає війни. Це те, про що мрієш для всіх дітей в цій країні. Щоб хлопці повернулися з фронту і займалися нормальними справами — вчителювали, лікували людей, водили автобуси, працювали на заводах. Дуже б хотілося, щоб в Україні продовжувалися реформи. Я не кажу, що все “капець”, давайте їх пришвидчимо. Хотілося, щоб реформи охопили всі сфери нашого життя і насамперед — освіту. Боротьба з корупцією, реформа судової системи, – все це дуже важливо, але неосвічена, низькоінтелектуальна нація не буде ставити перед верхами завдань з тієї ж боротьби з корупцією або потребувати справедливого суду. Якщо ми не будемо виховувати наших дітей розумними, якщо вони не будуть здобувати гідну освіту — не просто теорію, а справжню освіту, – діла не буде. Я — економіст за освітою, але жодного дня не працював за фахом…
якраз хотіла й запитати, чи ставала вам економічна освіта в нагоді…
– Щоразу не ставала. Я мав працювати у податковій або в ревізійному управлінні, та не пам’ятаю жодного практичного завдання за цією тематикою під час навчання. От прийшов би викладач, приміром, поділив аудиторію на двоє і сказав би так: пів-групи — підприємці, пів-групи — податкова. Даю вам бюджет компанії за місяць: справа одних — приховати доходи, справа інших — зайти приховане. Це практична історія, але цього не робилося жодного разу. Застосування того, що ми вивчаємо, дуже рідко вдається зустріти. Я вже мовчу, що жодного разу в житті не застосовував інтеграли або логарифми, але це все ж математика, потрібна для загального розвитку. Колись я в інституті запитав у викладачки, яка завалила на екзамені двісті студентів з двохсот двадцяти, чому це відбулося. Не може такого бути взагалі, щоб двісті студентів отримали два бали! А предмет був для нас, економістів, “надзвичайно важливий” – ми там вчили, за якої температури плавиться сталь. Ох, вибачаюсь, розумію, що для вашого Дніпродиму це актуально, тут багато хто знає цю температуру, але хлопці з Тернопільського економічного інституту, який мав працювати у податковій — от в упор не розумію нафіга вся ця інформація.
У нас відсутній внутрішній туризм, у нас діти виростають в дорослих, не маючи певних запитів до цієї країни, внутрішніх запитів. В США за час навчання в школі ти маєш обов’язково відвідати сім чи десять штатів. Америка — дуже велика країна, і американці — різні люди, на Заході — одні, на Півночі — інші, в центрі, приміром, – селюки. І дитина має побачити всю свою країну, комунікувати з людьми з інших регіонів. У нас людина в Хмельницькому не знає, для чого їй їхати в Чернигів, давайте будемо відвертими. А людині з Кропивницького незрозуміло, чого вона має потрапити до Житомира. Ми, починаючи зі шкільної парти, маємо розвивати свою історію, спілкуватися з однолітками з інших регіонів, і тоді діти виростуть в людей, які мають спільні знаменники по всій країні.
Ми маємо розвивати й культурні запити. Нещодавно ми були з дружиною і сином у Відні, де відвідали музей Альбертіно. Прекрасний музей, неймовірні виставки! Заходимо до зали, де була експозиція картин Кандинського і я бачу, як на підлозі сидять півтора десятка діточок віку мого сина — 7-8 років. З ними — також на підлозі — сидить екскурсовод і розказує про цього художника та його картини. Я думаю, що діти у віці семи років не зовсім розібралися у світогляді та стилі митця, але в них закладається фундамент. Поки нашим якась вчителька, ще із залишків Радянського Союзу, пояснює, як мама мила раму, тих водять по музеях і показують “Чорний квадрат” Малевича. Між такими підходами до освіти — величезна прірва. Люди ростуть в Європі з іншим складом розуму, і нам варто рівнятися на цей рівень, а не на “валєнкі, валєнкі, нє подшити старенькі”. Ось і все, що я думаю про майбутнє.
А вашим читачам бажаю миру, здоров’я і завжди спокійно спати. Ваш Притула.

Запись опубликована в рубрике Наша газета. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.


восемь − 4 =

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>