Голос душі людської

У профспілковій бібліотеці — до Дня поезії
Поезія — це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.
Л.Костенко
Поезія — чарівна скрипка у чудовому оркестрі літератури. І мелодія цієї скрипки стає джерелом живлення нашого буття. Поезія — це голос душі людської. Немає в житті людини нічого, що вона обминула б своєю увагою. Її символічна географія не має меж. Тож недарма існує чудове свято — Всесвітній день поезії. Сесія ЮНЕСКО у 1999 році прийняла резолюцію про відзначення Дня поезії 21 березня.
Саме в ці дні є слушна нагода познайомити читачів з прекрасним виданням: Антологія української поезії ХХ ст.: від Тичини до Жадана (упорядник Іван Малкович, Київ). Антологія містить 2016 сторінок із найкращими взірцями української поезії ХХ століття. Тож цей поетичний фоліант адресовано всім, хто готовий пірнути в океан поезії та біографії творців. Часом ці розповіді драматичні, оскільки відтворюють різноманітні хронологічні історичні рамки. Не аби якою насолодою буде вишукувати і знаходити, а іноді відкривати для себе поетичні перлини століття і закохуватись в творців.
Відкриває першу сторінку антології Павло Тичина (1891-1967 рр.). найгеніальнійший український поет ХХ ст., який за словами В.Барки, “належав до одного ряду з автором “Слова о полку Ігоревім” і творцем “Кобзаря”. Але час швидко зламав його, хоч Павло Тичина встиг написати чудові “Сонячні кларнети”, подарувавши нам багато коштовних перлин.
“Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
душа причастилася кротості трав —
Добридень я світу сказав!
Струмок серед гаю, як стрічечка.
На квітці метелик, мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля —
Добридень тобі, Україна моя!”
А яка ніжність звучить у вірші “Ви знаєте, як липа шелестить”:
…Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
“Я твій” — чують дідугани.
А солов’ї …
Та ви вже знаєте, як сплять гаї.
І далі: “На майдані”, “Скорбна мати”… Перегляньте поезію П.Тичини. Ви багато відкриєте для себе нового, неповторного, побачите еволюцію його творчості.
Володимир Сосюра — найпопулярніший український лірик першої половини ХХ ст., козак гайдамацького полку, який дивом вижив після денікинського розстрілу, був поетичним кумиром молоді, послідовним, безкомпромісним оборонцем української мови, співцем українського Донбасу. Народився В.Сосюра в Дебальцевому.
… Як сонця безсмертного коло,
Що креслить у небі путі,
Любіть свою мову — й ніколи
Її не забудьте в житті.
Вона, як зоря порпурова,
Що сяє з небесних висот,
І там, де звучить рідна мова.
Живе український народ…
Читаєш поезію В.Сосюри і поринаєш у безмежний світ його щирості, закоханості у красу; розумієш, який це талановитий поет — лірик, співець боротьби і кохання, неперевершений майстер чарівного слова. Вся його творчість є сповіддю ніжної і бентежної душі, яка раділа і мучилася, бо не могла залишитися байдужою. І все ви, читач, зрозумієте, коли прочитаєте вірші вражаючої сили і емоційного визнання.
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Що до мене, то ці рядки можна порівняти лише з шекспірівськими сонетами. Не можу не навести уривок з іншого вірша: “Коли потяг у даль загуркоче”.
Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…
Той садок і закохані зорі,
і вогні з-під опущених вій…
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй.
Дні пройшли. Одлетіла тривога,
лиш любов, як у серці багнет.
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.
Наче сон. Я прийшов із тумана
і промінням своїм засіяв.
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б свою проміняв…
А ось до прикладу візьмемо Василя Симоненка (1935-1963 рр.). Його вірші ходили у самовидавних списках, їх переписували від руки — і не лише культурна еліта, але й люди без особливої освіти. Рядки поета промовляли з шевченківською силою: “Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!” З рештою, він провістив і наші дні: “Україно, ти — моя молитва, ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права”.
Який він різний у своєму поетичному слові: від ніжно кришталевих віршів:
Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг,
Під суворим небом, небом вічним
Я тебе зустрів і не зберіг!
до гнівно викривальних:
Обмивши губи в нарзані чи каві,
Дожовуючи сій бутерброд,
Ви стаєте великі й величаві
І любите Вітчизну і народ.
Ні, ви не блазні, ви лицеміри —
нікчемного презирства не убить.
І свій народ ви любите без міри,
коли у міру вигідно любить.
За плату ви закохані в ідею
І зморшки морщите на ситому чолі…
Кому ж ви служите, приручені Антеї,
Відірвані від матері-землі?
Яка дивна співзвучність із сьогоденням.
Це я розкрила перед вами маленьку крапельку з великого моря української поезії, яка міститься у цьому поетичному фоліанті. Але не можна не згадати розділ про провідних українських митців доби Розстріляного Відродження. Серце стискається від скорботи. За біографіями наших поетів можна знімати вражаючі фільми (раджу прочитати хоча б життєписи Драй-Хмари чи Ольжича), ось хто мав би стати частиною національної свідомості. Але про ці сторінки буде в інших розповідях.
“Творись мій труд! На тебе ми проллєм
Всі грози дня, а не чорнильну воду!
Для мене найпроблемніша з проблем —
Проблема серця і чола народу.
Художник — це світогляд і талан!
Його духоозброєння — сучасність!
І план думок, і нервів його план
Лягає в план доби і у всечасність!”.
М.Вінграновський “Елегія”.
Усім, хто зацікавився поетикою та її творцями рекомендую — приходьте в нашу бібліотеку. Крім представленої Антологїй української поезії, у нас є дуже багатий вибір поетичних збірок. Запрошуємо сердечно до профспілкової бібліотеки.
О.Зарицька, завідувач профспілкової бібліотеки АТ “ДНІПРОАЗОТ”.