«Даруємо людям гарний настрій»

На сцене ДК «Химик»
З великим успіхом пройшов на сцені ПК «Хімік» концерт Заслуженого артиста України, відомого співака Ростислава Кушини. Для читачів нашої газети Ростислав дав інтерв’ю.
— У чому особливість вашої нової програми?
— Я присвятив її всім жінкам, і програма дуже цікава, бо підлаштована так, щоби мати можливість заспівати з глядачами. Загалом програма різноманітна: це твори класичного жанру, як то «Пам’яті Карузо» і «Аве Марія»; будуть і мої естрадні пісні, з якими я виходжу до залу. Зазвичай, звертаючись до публіки, я віддаю мікрофон глядачеві для підспівування, і люди, насамперед, розуміють, що лунає живий звук. Моя мама, буваючи на моїх концертах, завжди на мене свариться – ти так часто ходиш в зал! Я кажу: мамо, я хочу, щоби люди співали разом зі мною.
— Мабуть, і для себе при цьому ви берете людську енергетику? Де вам цікавіше співати – у нас, чи за кордоном?
— Безперечно, я відчуваю енергетику глядача. І відбувається це скрізь. Я завжди починаю з «Аве Марія» і відчуваю зразу ж, хто сидить в залі. Далі зазвичай співаю «Джамайку», з якою переміг на «Голосі країни»: починаю з кожним вітатися у залі, бо я без цього не можу. Цей контакт з людьми для мене дуже важливий – хочу, щоб кожна людина відчувала і мою енергетику, тоді я випромінюватиму її на всі сто відсотків.
— «Джамайка» — це пісня Робертіно Лоретті. Вас часто порівнюють з цим італійським співаком?
— Буває. Але, знаєте, це порівняння не завжди коректне, бо Робертіно Лоретті мав багатий голос саме у дитинстві. А у мене було трохи інакше, голос прорізався значно пізніше, але з чотирьох рочків я вже співав у фольклорно-етнографічному театрі «Джерельце» мого рідного міста Моршин. Якось до нас в дитсадок прийшла керівник театру Ірина Іванівна Король і відібрала голосистих дітей. З того часу 13 років кожен день я ходив на репетиції цього театру, з яким ми об’їздили всю Україну і всю Європу. Це було великим поштовхом до подальшого розвитку.
— Чи є у вас улюблена українська пісня, яку ви виконуєте на кожному концерті?
— Так! «Ніч яка місячна» — з нею я обов’язково іду в зал. До того ж я включаю до програми і українське попурі з народних пісень. Багато співаю і італійських творів. Загалом наша мова і пісенна культура подібні до італійської – Україна має багато оперних співаків, визнаних у нас і за кордоном. Наша нація мелодійна, саме наші пісні дуже люблять італійці, вони їм співзвучні.
— І де ж ці оперні співаки? Люди з такими голосами, як у вас або у Дзідзьо, співають не в опері, а на естраді. Це вимога часу чи власні забаганки?
— Насправді, — вимога часу. Наші люди хочуть більш легкого жанру, аби концерт був веселим. Особливо це стосується молоді.
— Тобто для класичної музики молодь ми вже втратили?
— На даний момент – так. Наші оперні співаки за кордоном заробляють дуже добре, а в Україні – копійки. У нас важко з оперою: заходиш – і бачиш пусті зали. Так змінюється культура, і проблема не в коштах, а в людях. Навіть у Польщі люди більше тягнуться до класики, театру, опери. Можливо це пов’язано з певними проблемами культурного виховання? Нас водили в гуртки, народні колективи, а в оперні театри з молодшого дитинства не водили. Класика має бути в серці, закарбованою душею. Я думаю, нові покоління зростатимуть, набиратимуться досвіду і ми повернемося до класики.
У світі вже давно з’явилася цікава тенденція перетворювати у класику і таким чином залучати до неї популярні естрадні твори. Королівський симфонічний оркестр Великої Британії вже багато років перекладає на симфонічне аранжування музику «Бітлз» або «Дип Перпл». І є багато українських пісень, які гарно звучать у симфонічному виконанні.
— Чому цим не займаються виконавці в Україні?
— А знаєте, що відбувається? Наші виконавці, талановиті музиканти – дуже багато – повтікали за кордон. І працюють у кращих оркестрах, де їх дуже високо цінують. Я багато гастролюю по Україні і за кордоном, бачу різницю у відношенні до класичного виконання. Коли співаю «О, солє міо», то за кордоном сприймається просто у захваті. Якось у Мюнхені після концерту мене запросили до італійського ресторану і там в якийсь момент запропонували заспівати щось з італійського репертуару. Я виконав невеличкий фрагмент «Пам’яті Карузо», то люди встали, аплодували, підходили до мене і обнімали. Уявіть щось подібне в українській ресторації – встаньте і заспівайте нашу або італійську пісню – скажуть: щось не те з цим хлопцем… До речі, ви згадували Дзідзьо (Михайла Хому). У нього дуже сильний голос, але певний час він не міг вибитись ніяк. Поки не став Дзідзьом. Зараз він міняється, бо розуміє, що «Дзідзьо» — це той проект, який має початок і має кінець. А такі проекти-особистості, як Володимир Гришко, Іван Попович, Олександр Пономарьов були, є і будуть. Я започаткував невеличку школу вокалу для дітей: є мрія навчити малюків тому, що мені, свого часу, давалося важкою самостійною працею. У майбутньому цей проект буде розвиватись і, можливо, реалізуватиметься у супроводі симфонічного оркестру. Зараз головне, щоби закінчилася пандемія – вона вносить значні корективи у життя всіх людей, особливо артистів. Люди досі бояться йти на концерти, а ми ж, виконавці, витрачаємо значні кошти на рекламу, поїздки. Але зупинятись неможна, і я ніколи не зупиняюсь.
— Ваше відношення до тих підприємств і закладів, які зберегли такі палаци культури на кшталт нашого «Хіміка».
— Як мало їх залишилось! Але сьогодні я приїхав у справжній палац культури і побачив що тут є справжній господар. Чистота, все збережено, все працює. Дуже мало міст у нас залишилося, де збережено щось подібне. Я дякую Голові Правління АТ «ДНІПРОАЗОТ» за ті зусилля, що докладаються для збереження культури, соціальної сфери. Дякую йому і за сприяння нашому концерту, ми разом сьогодні даруємо людям гарний настрій і свято. Люди мають хоч трохи відволіктися від війни, коронавірусу, важких власних проблем. Вельми вдячний всім, хто залучався до організації цього концерту і передаю читачам вашої газети палке привітання.