Рік війни: міцно тримаємось під звуки сирен повітряної тривоги

Всі ми працювали і продовжуємо працювати часто під звуки сирен повітряної тривоги. Ключове слово – «працюємо». Не менш суттєве слово – «тривога». Тому цей короткий текст – спроба авторської колонки, — включає майже все, про що зараз можна сказати. Як уся Україна, кожен з нас очікує на Перемогу з надією зустріти мир, як велике свято, та більшість розуміє: переможний етап потребуватиме дуже важкої праці. І цей етап буде якісно новим, бо дуже багато в нас змінила війна – і зовні, і внутрішньо.

Врізалися в пам’ять три епізоди останнього часу з наративів (розповідей) колег-жінок «ДНІПРОАЗОТу». Одна з них, Наталія, останній тиждень ходила буквально із сірим обличчям. Зазвичай привітна і оптимістично налаштована, стала раптом мовчазною. На запитання, що трапилося, відреагувала тихо і приречено: я знаю, все буде добре… З а тиждень відгукнувся нарешті з-під Бахмуту її син: «Мамо, я більше хвилювався за твоє серце, ніж за всю цю кляту війну, поки не було зв’язку. Все нормально, ма, ми стоїмо міцно». І ма розквітла на очах. Як весна.

…У будівлі відділу кадрів сигнали повітряної тривоги звучать дуже гучно. Так географічно склалося. Одна з колег – прекрасна наша працівниця, довгий час дуже важко переживала моральне розлучення з близькою ріднею, що живе на росії, і зазомбована тамтешньою пропагандою, дістає телефонними «повчаннями» нашу колегу. Та довго стійко витримувала цю буквально тварючу балаканину, намагалася достукатися до розуму рідні, але все було марно: накричавшись у телефонну трубку, колега тихо плакала. Як заперечити, наприклад, «такоє»: «вас там на самом дєлє никто нє бомбіт. Подождітє, скора станєтє свабоднимі і будєтє жить по-нашему!». Знаєте, що врешті-решт радикально допомогло? Сирена! Останніми днями вона звучить досить часто, і спроба чергового разу «подражнити» орківською пропагандою нашу колегу раптом наразилася на гучну сирену, яку добре було чути на тому боці зв’язку. «Што єто такоє? – злякалася рідна племінниця. – Це загроза ракетної атаки, — спокійно відповіла колега. – Как же так, «мижебратья», єтого бить нє может!». Дзвінки з ерефії більше не надходили, і наша колега тепер оптимістично вважає, що рідні за поребриком про щось почали замислюватися…

…Одна з наших ветеранів прихистила людей з Донеччини. Під рашистськими снарядами вони ледве встигли виїхати, майже останніми з невеличкого свого міста. За розповідями нашої працівниці, спочатку були вони «зовсім хворими в усіх сенсах» — виходити з дому боялися, збирали хліб у торбинки. – Я зрозуміла, що вони одужали лише тоді, — розповідає ветеран, — коли після низки несміливих походів по магазинах, мої переселенці записалися до салону краси. Ми дійсно нація непереможна.

До повітряних тривог навіть за рік війни звикнути не можна. Як не можна призвичаїтись до нестерпного болю. Ми міцно тримаємося через біль. І саме тому непереможні. З Жіночім святом вас, дорогі наші колеги-працівниці. Перемоги всім нам, щастя, добра, світла. І теплих весняних днів, коли так хочеться сподіватися, що найстрашніше – позаду.

І.Уварова

Запись опубликована в рубрике Наша газета, Профком. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *


+ 9 = шестнадцать